Характеристика океану

 Тихий океан — найбільший з океанів нашої планети. Його площа разом із морями 178,7 млн. км², об'єм води 710 км³, що становить відповідно 49% і 53% загальних площі та об'єму Світового океану. Це унікальний географічний об'єкт нашої планети. Його межі на заході — материки Євразія та Австралія, на сході — Північна та Південна Америка, на півдні — Антарктида.

     «Тихим» океан назвав Ф. Магеллан, який перетнув його в низьких широтах, жодного разу не потрапивши у шторм. Але ця назва не відповідає характерові океану. У помірних широтах Північної півкулі шторми бувають усю холодну пору року. Часом вони здіймаються і влітку. У Південній півкулі між 40° і 60° пд. ш. сильні вітри нерідко переходять в урагани, здіймаючи хвилі висотою до 35 м. У західній частині океану щороку проносяться спустошливі тропічні урагани, які іноді захоплюють береги Філіппінських і Японських островів, досягають території Корейського півострова, Китаю і навіть російського Примор'я. У Південній півкулі тропічні урагани спустошують береги островів Океанії, завдають шкоди східній частині Австралії.

     У тропічно-екваторіальній зоні океан простягається на 17200 км., а з морями — на 20 000 км. Тому він і найтепліший серед океанів.

     Тихий океан найглибший: середня його глибина 3960 м, максимальна — 11 022 м., виявлена в Маріанській западині.

     Острови. У Тихому океані понад 10 тис. найрізноманітніших за формою і величиною островів — від великих гористих до дрібних, низьких, ледь помітних серед водних просторів. Великих островів найбільше на заході океану, малі — розсіяні по всій акваторії, але більшість із них розташована в центральній і західній частинах. Деякі острови періодично затоплюються, на багатьох розташовані цілі держави. На цих частинах суходолу проживає до 8,3 млн. осіб. Острови центральної та південно-західної частини океану називають Океанією.

     Моря. В Тихому океані 25 морів і три великі затоки. Переважна більшість із них зосереджена в західній частині. Саме тут найбільше на земній кулі вертикальне і горизонтальне розчленування суходолу. Острівними дугами докембрійської рухомої зони відділені від океану такі окраїнні моря, як Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східнокитайське та ряд морів індонезійських островів: Банда, Сулу, Сулавесі, Молуккське, Яванське. Безпосередньо в самому океані вирізняють акваторії, традиційно також названі морями: Філіппінське, Новогвінейське, Коралове, Фіджі, Тасманове на заході та Роса, Амундсена, Беллінсгаузена на півдні.

    Найбільше за площею (5 726 000 км²), а також за об'ємом (23 522 000 км²) Філіппінське море. Найменше за площею море Балі (40 000 км²), а за об'ємом — Жовте (16 000 км³).

     Рельєф. В будові Тихого океану три основні частини: материкова окраїна, перехідна зона і ложе океану.

     У Тихому океані, на відміну від інших, материкова окраїна становить лише 10% від його загальної площі. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибережних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений абразивно-акумулятивною діяльністю моря або виносом теригенного матеріалу (Жовте, Східнокитайське моря). Проте в Індонезійському архіпелазі та Австралії через коралові рифи та інші коралові споруди він має складну будову.

    У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утворюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі самі рівнини простяглися вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.

     Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і становить 13,5% від його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря ніби перша сходинка перехідних зон між океаном та Євразійським і Австралійським материками. Друга перехідна зона  також дуже складна за будовою. Її склали Філіппінське море і море Фіджі. Найпростіші за структурою Алеутська, Курило — Камчатська та Східно-Китайська перехідні зони, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є пласкою абісальною рівниною. Виняток становлять Японське й Південно-Китайське моря. їхні глибоководні западини мають гірський рельєф; подекуди трапляються хребти, особливо в Тасмановому морі.

     Глибоководні западини, які супроводжують низку островів і відокремлюють перехідну зону від ложа, розташовані неперервно, як і пасмо гірських споруд острівних дуг. Максимальні глибини більшості жолобів були відкриті радянськими дослідниками в 1957—1958 pp. Ширина жолобів угорі — десятки і сотні кілометрів, схили круті — до 45°, дно плоске, шириною в кілька сот метрів.

     Перехідна зона у східній частині океану простіша. Її складають значні за протяжністю глибоководні жолоби — Центральноамериканський, Перуанський, Чилійський, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Кордельєрів.

     Ложе океану займає понад 65% площі дна. Воно перетинається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюг островів. Найбільший із цих хребтів — широкий Південно-Тихоокеанський серединно-океанічний хребет, який переходить у Східно-Тихоокеанський. У свою чергу Південно-Тихоокеанський тягнеться до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий, продовжуючись у горах США і Канади.

    Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на декілька улоговин. Найбільша серед них — Північно-Східна, за площею більша, ніж уся Північна Америка разом із Канадським Арктичним архіпелагом і Гренландією. На дні улоговини багато вулканічних горбів і гір, у тому числі плосковершинних гайот, вузьких жолобів — розломів, з якими пов'язані максимальні глибини.

     У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простягнувся ланцюг розломів завширшки 100—200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів. На думку вчених, у південній частині Тихого океану дно вивчене ще недостатньо, можливо, будуть відкриті нові розломи.